Технічні науки!!!
Зміст
Технічні науки
Загальна характеристика
Технічні науки — науки, що вивчають закономірності розвитку техніки і визначають способи найкращого її використання.
До головних технічних наук належать: металургія, гірництво, ливарна справа, машинознавство, електротехніка, теплотехніка, гідротехніка, радіотехніка, будівництво й ін. Технічні науки тісно пов'язані з точними науками (математика, кібернетика, інформатика) та природничими науками (фізика, хімія, геологія, біологія), впливають одна на одну, а при їхній співдії виникають нові галузі (наприклад, біоніка).
++
В Україні перші наукові дослідження з техніки почалися з кінця 18 ст.; упродовж 19 — поч. 20 століть досліди зосереджувалися на вдосконаленні технології металів, машинобудування, видобутку корисних копалин тощо. До першої світової війни технічні науки розвивалися головно у високих школах: у Київському і Харківському університетах, у Харківському (до 1929 Технологічному) і Київському політехнічному інститутах, у Львівській політехніцi, в Катеринославському гірничому інституті. Після воєнного занепаду й революції 1917 технічні науки почали відроджуватися й розвиватися за змінених політичних умов. За радянського часу на техніку й технічні науки звернено особливу увагу, засновано нові науково-технічні дослідні інститути та центри, а з 1935, зокрема, після
Другої світової війни, відбулася виразна переорієнтація науки насамперед на технічний сектор.
Науково-дослідні установи сектора технічних наук зазнавали часто реорганізаційних та адміністративних змін, інститути то об'єднувалися, то відокремлювалися, їх передавали з мережі управління наркоматів у мережу АН УРСР і навпаки. У 1920 — 30-их роках більшість із них перебувала під керівництвом українських республіканських центрів. Українські вчені-техніки тоді досягли значних успіхів у дослідній роботі, а українська технічна наука ставала все більше відомою у світі.
Новий період розвитку технічних наук в Україні, зумовлений посиленою технізацією всіх ділянок життя у світі, починається після воєнної руїни 1941 — 44. Відбудова тривала довше ніж заплановано, частково до середини 1950-их pp. Більшість нових інститутів побудовано у 1960-их і 70-их роках. Поряд із традиційними секторами технічної науки розвинулись нові, постали численні інститути, лабораторії та експериментальні конструкторські бюро в галузі кібернетики, ядерних досліджень й енергетики (будова ракет і космічних кораблів), навігаційної, авіаційної техніки, техніки високих температур (плазми) та низьких температур (кріоґеніка, застосування надпровідності матеріалів), техніки і хімії високомолекулярних сполук та нових синтетичних матеріалів. У кінці 1973 в Україні було 348 науково-дослідних інститутів, у тому числі близько 200 відомчих інститутів промислового призначення — майже всі із сектора технічних та фізико-технічних наук; у мережі АН УРСР їх було 62. У 1977 з 178 600 наукових працівників УРСР близько 105 000 працювало в секторі технічних та природничо-технічних наук.
Електротехніка
Перші дослідження з Е. в ділянці електричних машин та мереж розпочато в кін. 19 ст. в Харківському Технологічному Інституті (з 1921 електротехн. фак. під керівництвом П. Копняєва), Київ. Політехн. Інституті й Катеринославській Вищій Гірничій Школі. З електрифікацією України в 1920-их pp. розвинулися й дослідження з Е. 1939 створено Інститут Енергетики АН УРСР, з якого, у 1947 виділено Інститут електротехніки (з 1964 — Інститут електродинаміки). Крім цього, досліди з Е. ведено в АН УРСР в Інституті Електрозварювання ім. Є. Патона, Обчислювальному центрі (з 1961 — Інститут Кібернетики АН УРСР у Києві), Інституті Машинознавства та Автоматики (з 1964 — Фізико-Мех. Інститут у Львові), на електротехн. фак. вузів, у політехн. інститутах, Київ. Інституті Автоматики, Н.-Д. Електротехн. Інституті у Харкові, Всесоюзному Н.-Д. Інституті Важкого Електромашинобудування в Харкові, Всесоюзному Інституті Трансформаторобудування в Запоріжжі. Учені України провели дослідження в галузі електричних машин та трансформаторів (П. Копняев,О. Скоморохов, І. Постников), розрахунку електричних мереж, автоматичного регулювання напруги синхронічних генераторів (В. Хрущов), теорії електротягового устаткування (О. Потебня), електрозварювання металів (Є. Патон, В. Нікітін). Важливіші роботи виконано в ділянці регуляторів збудження синхронних генераторів та синхронних двигунів (С. Лебедев), створено пристрої автоматичного регулювання напруги синхронних генераторів і компенсаторів, автоматизації гідроелектростанцій (Л. Цукерник), розроблено високочутливі пристрої для захисту потужних електричних машин та ліній електропередач від замикання на землю (І. Сирота), проведено дослідження нових систем безконтактної автоматики й телемеханіки (Й. Гребень), розроблено й освоєно нові типи електровимірювальної апаратури (А. Нестеренко), надпотужні генератори змінного струму (Л. Станіславський), електричні генератори для електроімпульсної обробки металів (І. Рогачов), впроваджено у виробництво автоматичні мости змінного струму (Ф. Гриневич, В. Карпенко, А. Новик, М. Сурду), нові типи однофазних двигунів (О. Адаменко, І. Постніков). У Київ. Інституті Електротехніки АН УРСР створено й здано в експлуатацію (1951) першу в СРСР і на евр. континенті електронну цифрову обчислювальну машину «МЕЛМ» (С. Лебедев й ін.). Укр. дослідники виконали ґрунтовні роботи з електроавтоматики й регулювання асинхронних двигунів (О. Івахненко), з галузі електричних кіл, електромоделювання, електронних аналогових машин (Ю. Пухов, Ю: Величко, В. Сигорський, О. Мілях, Б. Блажкевич), з Т. високої напруги (І. Федченко), зі створення метод електрозварювання (Б. Патон, В. Лебедев, К. Хрєнов). Практичного застосування дійшла розробка й впровадження компенсаційних ртутновипрямних агрегатів (І. Чиженко, А. Немировськмй, В. Рущук, О. Дроботенко), гальмування й регулювання швидкості асинхронних двигунів (Т. Губенко), передача струму високовольтними лініями (Г. Денисенко). Досвіди електрифікації сіль. господарства провадив В. Кияниця, гірничої електротехніки — Інститут Гірничої Механіки й Техн. Кібернетики (Донецьке), залізничого транспорту — Дніпропетровський Інститут Залізничого Транспорту. Теоретичним і практичним проблемам Е. присвячені респ. зб. «Проблемы технической электродинамики» (квартальним), «Полупроводниковая техника и злектроника» і щорічник «Квантовая электроника».
Радіотехніка
Радіотехніка в Україні розвинулася на початку 20 століття у зв'язку з дослідами М. Пильчикова в Одеському університеті та Харківському технологічному інституті (він керував і спорудженням досл. радіостанції на Херсонському маяку, робив досліди з радіотелекерування), М. Умов (теоретична фізика в Одеському університеті, М. Бонч-Бруєвича (створив 1906 у Києві оригінальний радіопередавач), Д. Рожанського в Харківському університеті. 1920-х років радіотехнічні досліди провадили: в Одеському політехнічному інституті М.Папалексі (про напрямленість радіотелеграфування, радіозв'язку з підводними човнами, телекерування), у Київському — В.Огієвський (створив 1924 у Києві першу в Україні радіомовну станцію), інші вчені в Харківському, згодом Львівському також в інших вищих навчальних закладах України. Наукові дослідження з аудіотехніки ведуться у Фізико-технічному інституті АН УРСР в Харкові, в Інституті радіофізики й електроніки АН УРСР (організованому 1955) у Харкові й Інституті радіотехнічних проблем у Києві. Українські вчені досліджували: генератори надвисоких частот великої потужності та теорію маґнетрона (А. Слуцкін, С. Брауде, І. Трутень, Г. Левін), безпровідну передачу енергії на далекі віддалі, нові ефективні методи модуляції, телебачення, радіольокації, електроніки надвисотних частот, фазотронний метод генерації радіохвиль (С. Тетельбаум, О. Усиков), теорію і техніку напівпровідників, дифракцію електронів, кінетику фотопровідності (В. Лашкарьов, С. Пекар), техніку слабких струмів електродинаміку, теорії довгих ліній (С. Котельніков), відбиття радіохвиль від метеорних слідів та ін. проблем радіоастрономії (С.Брауде в Харківському Інституті Радіофізики й Електроніки АН УРСР), поширення радіохвиль у тропосферних хвилеводах і створення радіо-океанографії (С. Брауде, І. Островський І. Тургєнєв, А. Мень), дифракцію електромагнітних хвиль (В. Марченко, В. Шестопалов), електронної емісії (Н. Моргуліс). Теоретичній радіотехніці сприяли нові методи дослідження нелінійної механіки, квантової теорії поля та квантової радіотехніки (М. Боголюбов, М. Крилов, А. Чернець). Проблемам радіотехніки присвячений квартальник «Радиотехника», міжвідомчий збірник «Радиотехник». Статті з радіотехніки появлялися в журналі «Радіо» (1930–1941).
Машинознавство
М. виникло в другій пол. 19 ст. при університетах (Харків, Київ, Одеса), при Харківському технологічному інституті (О. Латишов, Ю. Проскура),Київському політехному інституті (К. Шіндлер, М. Делоне) й Катеринославській Вищій Гірничій Школі (О. Динник) та в Галичині у Львівській Політехніці. До 1917 дослідження з М. зосереджувалися над питаннями механіки (М. Делоне), опору матеріалів, теорії пружності й коливань (О. Динник, С. Тимошенко), теорії механізмів (В. Кирпичов), різання металів (К. Зворикін), міцності матеріалів (К. Симінський, А. Виноградов); створено схему першого у світі реактивного літаючого апарату (М. Кибальчич), проектовано пропелерні турбіни (Ю. Проскура). Після 1917 дослідження з М. провадив Інститут Техн. Механіки при УАН у Києві (дир. С. Тимошенко 1919 — 20), згодом при АН УРСР створено ряд Інститутів: фізикомех. (у Львові), електрозварювання, механіки (з 1960), кібернетики, техн. теплофізики, електродинаміки, металофізики, н.-д. Інститути М. в Краматорську й Харкові; Укр. Н.-Д. Інститут Верстатобудів. й Інструментальної промисловості в Одесі. У 1920-их pp. проведено досліди в ділянці с.-г. М. на станціях у Грушках (Київщина), Акимінському (Мелітопільщина) та в Харківському Н.-Д. Інституті М. У ділянці М. укр. вчені провадили н.-д. праці з теоретичного М. (Д. Ґраве); з теорії нелінійної механіки, використовуваної при розрахунку електричних машин та стійкості літаків (М. Крилов, М. Боголюбов); з теорії гідравлічних машин (Ю. Проскура); з теорії ґрунтообробних машин (А. Василенко); деталей машин (В. Добровольський, С. Серенсен); ракетної техніки (Ю. Кондратюк), літакобудування (Г. Чечет, Д. Григорович); концентрації напружень б. отворів у елементах машин (Г. Савін); міцності в машинобудуванні (Ю. Писаренко); нових метод розрахунку турбомашин і термопружності (А. Коваленко); теорії й конструкції теплових двигунів й енергетичних установок (І. Швець,Є. Дибан); міцності, тривкості та коливань мех. систем (О. Пеньков, Ю. Митропольський, В. Кононенко); фізико-хім. механіки матеріалів (Г. Карпенко); обробки металів (К. Стародубов, В. Данилов, В. Свєчников); міцності великих енергоагрегатів (А. Філіпов, А. Підгорний); теорії автоматичного керування й регулювання механізмів (О. Кухтенко, І. Івахненко); проблеми теорії удару (Микола Кільчевський). Укр. фахівці створили досконалі кольбові й газотурбінні та реактивні двигуни (О. Івченко, А. Люлька — авіаційні двигуни), турбіни (Л. Шубенко-Шубін), транспортні й пасажирські літаки (О. Антонов — літаки Ан-10, Ан-24, Ан-36), зварювальні машини й механізми (Б. Патон), с.-г. машини (К. Шіндлер, А. Василенко, О. Карпенко, Л. Крамаренко, П. Василенко, К. Симінський), теплові двигуни (І. Швець).
